Люсія Картер-Парсонс — активістка, радикалка, одна з найвідоміших анархісток у США. Вона відкрито писала і говорила про руйнування капіталізму, брала участь у різних політичних заходах і виступала за захист прав білих робітників, пише chicago-yes.com.
З рабства на волю
З’явилася на світ Люсія в рабстві у Вірджинії 1851 року. Її мати Шарлотта також була рабинею. Батьком дівчинки, найімовірніше, був білий чоловік, на ім’я Толлівер. У 1863 році Люсію та інших членів її сім’ї відправили у Вако, штат Техас. Після закінчення Громадянської війни сім’я отримала свободу. У 16-річному віці Люсія перебувала в стосунках з Олівером Бентоном. Він був на 10 років старший за неї й стверджував, що вони були одружені, але жодних юридичних підтверджень цьому немає. Під час їхніх стосунків жінка народила хлопчика, на ім’я Чамп, який помер у дитинстві.
У 1870 році Люсія познайомилася з Альбертом Парсонсом, білим редактором газети й колишнім солдатом Конфедерації, який прагнув обійняти посаду в Республіканській партії. Чоловік хотів працювати в політиці й, ймовірно, вважав, що буде легко домогтися цього, заручившись підтримкою нещодавно звільнених чорношкірих, які, як він сподівався, проголосують за нього. Але коли у 1873 році демократи отримали контроль над законодавчими зборами Техасу, ці прагнення виявилися марними. 28 вересня 1872 року Люсія й Альберт одружилися. Кілька тижнів потому уряд Техасу заборонив міжрасові шлюби. Однак попри все, шлюб молодих людей вважався законним, оскільки вони встигли одружитися до ухвалення закону. Однак як міжрасова пара, вони стали об’єктом расистського насильства і вже в грудні 1873 року втекли до Чикаго.
Нова сторінка життя в Чикаго, боротьба за справедливу працю
Прибувши в нове місто, Люсія вирішила назавжди розпрощатися з минулим. Вона порвала всі зв’язки з сім’єю та всіма, хто знав її як колишню рабиню. Крім того, жінка змінила своє ім’я Люсія на Люсі. У Чикаго вона активно заперечувала свою расову приналежність і дуже рідко бувала в афроамериканських кварталах міста. Світліша шкіра дозволяла їй заперечувати своє справжнє походження. Люсі говорила людям, що її батьки — корінні мексиканці. Живучи в Чикаго, тепер уже Парсонс, відкрила власну швейну справу, а Альберт працював у газеті. Багато хто з нових друзів були соціалістами, тож Люсі з чоловіком почали виступати на соціалістичних зібраннях.
14 липня 1877 року залізничники Західної Вірджинії оголосили страйк проти зниження заробітної плати. Ця акція протесту надихнула робітників інших міст на боротьбу за поліпшення умов праці. 23 липня до страйку приєдналися понад 30 000 робітників у Чикаго. Між протестувальниками та поліцією спалахнули сутички. Під час заворушень було вбито 30 осіб. Альберт і Люсі бачили це все на власні очі й були в жаху від того, що відбувається. Незабаром їхні переконання ставали дедалі радикальнішими, і врешті-решт вони стали анархістами. Пара вважала, що в рамках наявної політичної системи неможливо побудувати краще суспільство, і цю систему варто повністю скасувати.
Люсі не боялася критикувати нові винаходи й надмірності індустріальної епохи, оскільки чимало чикагців усе ще жили в злиднях. Хоча жінка відкрито виступала проти капіталізму, вона обожнювала шопінг і завжди носила останні новинки моди.
У 1879 році Люсі подарувала чоловікові сина Альберта, а в 1881 році доньку Лулу. Поповнення в родині не завадило їй стати успішною підприємницею та активісткою. Через кілька місяців після народження доньки, Люсі вступила в організацію Knights of Labor, де разом з іншими членами домагалася поліпшення умов праці. Вона також продовжила успішну кар’єру авторки для соціалістичних та активістських журналів.
У 1884 році Альберт заснував соціалістичну газету The Alarm. На першій шпальті з’явилася стаття, написана Люсі. У ній вона закликала робітників боротися за свої права, а точніше навчитися користуватися вибухівкою. Стаття дуже швидко поширювалася і стала популярною в анархістських колах. Варто зазначити, що анархісти вірили, що насильство і руйнування можуть налякати можновладців, а також надихнуть робітничий клас і доведуть серйозність вимог радикалів.
4 травня 1886 року Парсонси разом із дітьми були присутні на протесті робітників на площі Геймаркет у Чикаго. Хоча вони й не були організаторами заходу, але Альберт вирішив виступити з промовою перед натовпом. Після цього почалася злива, і вони вирушили додому. Після того як вони пішли, хтось із протестувальників кинув бомбу в поліціянта. Спалахнули заворушення, внаслідок яких загинуло щонайменше 8 осіб. Поліція звинуватила у вбивстві радикальних активістів Альберта Парсонса. Його і шестеро інших радикалів заарештували, а потім засудили до смертної кари.
Співпраця з білими соціалістами, відстоювання трудового права
Після смерті чоловіка Люсі Парсонс продовжила свою роботу з білими соціалістами, ставши однією із найвідоміших голосів робітничого руху. Продовжуючи заперечувати своє походження, вона зосередилася на класовій боротьбі, а не на будь-яких конкретних проблемах трудового права, пов’язаних із расовою несправедливістю. У 1889 році вона опублікувала автобіографію покійного чоловіка, щоб поширити його погляди й заробити гроші на утримання дітей. Незабаром жінка почала їздити з публічними виступами по всій країні.
У 1889 році Картер пережила ще одну втрату, коли її донька померла від рідкісної хвороби. У 1890-х роках Люсі віддалилася від інших анархістів, оскільки закрутила роман з одруженим чоловіком, що піддавалося критиці з боку анархістів. Вона також більше не вважала насильство прийнятним і ефективним. Через деякий час Парсонс продовжила виступати й відкрито висловлювалася про події, які відбувалися. Під час іспано-американської війни у 1898 році вона критикувала ставлення Іспанії до кубинського народу, а також американський імперіалізм. Син Альберт не підтримував думку матері й таємно від неї записався на війну. Люсі була в люті, і переконала владу відправити його до психіатричної лікарні. Альберт провів решту життя в лікарні Елджина і помер у 1919 році від туберкульозу.
У 1905 році Парсонс допомогла заснувати Міжнародну профспілку робітників світу (IWW). Її діяльність була зосереджена на боротьбі з бідністю та безробіттям, і вона продовжувала вважати себе анархісткою. Варто зазначити, що хоча Парсонс була пов’язана з деякими з найбільших радикальних активістів початку XX століття, вона залишалася в периферії їхньої історії. Жінка відкрито ворогувала із соціалістом Юджином Дебсом, якого вважала надто прив’язаним до партійної політичної системи, та анархісткою Еммою Голдман. Люсі була присутня на установчому з’їзді Industrial Workers of the World (IWW) у створенні Syndicalist League of North America, яку очолював член Комуністичної партії США Вільям Фостер. Також Парсонс періодично бувала в північно-західних штатах під час кампаній IWW за свободу слова перед Першою світовою війною. Після закінчення війни вона стала активною учасницею Міжнародного робітничого захисту, комуністичної організації, створеної для надання послуг радикалам, заарештованим владою. Однак до Комуністичної партії вона так і не вступила. У 1930-х роках Парсонс висловила глибоке розчарування в робітниках, які прийняли партію президента Франкліна Рузвельта. Вона вважала, що «Новий курс» — це спроба кооптувати робітничих чоловіків і жінок і запобігти неминучій революції, яка повалить капіталізм.
Останні роки життя
Навіть після 80 років жінка продовжила виступати з публічними лекціями про права робітників. 7 березня 1942 року пожежа, що охопила будинок, забрала життя Люсі. Давній друг жінки Джордж Маркстолл, який намагався її врятувати, отримав опіки й помер наступного дня. Правоохоронні органи, співпрацюючи з Федеральним бюро розслідувань, конфіскували її велику бібліотеку, присвячену історії політичної теорії та літературі. Поховали Люсі на цвинтарі Форест-Гоум на захід від Чикаго, поруч із могилою чоловіка та інших анархістів.
З усього вищесказаного можна зробити висновок, що Люсі Картер-Парсонс була складною жінкою, яка залишила після себе спадщину одного з найвидатніших радикалів в історії Америки.